Готовый перевод Отримавши чуже життя / Отримавши чуже життя: Розділ 6: «Підвал»

— Ай!

Я отямилася лежачи на підлозі. У голові було лише одне запитання:

«Що це в біса зі мною сталося?!»

Я пам'ятаю, як кашляла кров'ю, але її слідів ніде не було. Біль, що спершу була по всьому тілі, перейшла в одну точку і невдовзі зовсім зникла. Тоді я навіть не змогла покликати на допомогу, але потім вирішила обійтись без неї. Таке явно не обійдуть стороною. У лікарів стане більше приводів повернути мене до лікарні. А це мені зовсім не потрібно.

Я піднялася, доповзла до ліжка й упала на нього, витріщившись на стелю.

«Невже мені все примарилося?»

***

— Ви сьогодні наче веселіше, — мовила я, помітивши, як з обличчя Марка не сходить усмішка, коли він прийшов до мне наступного дня.

У мене ж був кепський настрій. Усі мої старі друзі виявилися лише знайомими. Ніхто не зміг мені допомогти, а дехто взагалі не відповів або не знав, як саме. Лише двоє змогли розказати щось про мене… Словом, друзів у мене виявилося небагато. З кимось я говорила, коли мені було зручно. Вони це розуміли та удавали, що все в порядку. Чи то через батька, чи була інша причина, цього я не знала.

Лише рольова тусовка знала про мене більше. Точніше, інакшу мою сторону, яку я нікому не показувала. Чи, може, решта просто не хотіли її бачити? Вони сказали, що все розкажуть особисто і запросили на ці вихідні до себе, а як не вийде, тоді можуть прийти сюди, щоб підтримати та допомогти мені.

— Я знайшов старого друга, — поправивши сорочку, Марк сів у крісло й оцінювально поглянув на мене. Його посмішка зникла. — А ти чому засмучена? — схиливши голову вбік, він дивився з-під сірого волосся, яке впало на його обличчя.

«Так я тобі все і розповіла...»

— Не знаю. Учора спілкувалася зі старими знайомими, але нічого нового не згадала. А що, до речі, за друг? — вирішила я змінити тему.

— Та-ак, — протягнув він, ніби підбираючи слова. — Є один, але ми з ним не зійшлись у думках в минулому. Мені це довго не давало спокою. Учора я випадково зустрів його. От тільки він мене не впізнав, але це, мабуть, на краще. Не хотілося, щоб я відволікався на щось інше, коли вже взявся за роботу з тобою.

— О, так Ви боїтеся? — хитро посміхнувшись, я очікувала його реакції. Та вона була геть не такою, на яку я сподівалася.

— Більше боюся розчарувати його або себе, — зітхнув він. — Однак зараз не про це, — Марк ударив долонею собі по ногах, різко піднявшись. — Я тут, заради тебе. Чим швидше я допоможу тобі, тим швидше зможу допомогти собі.

«Що за репліка героя?»

— А що Ви відчули, коли друг Вас не впізнав?

— Владо... — він суворо на мене подивився.

— Вибачте. Просто подумала, що мої знайомі, мабуть, відчувають те саме. Мені захотілось дізнатися про це більше.

— Нічого, я розумію. Давай запитання надалі буду ставити я, адже у нас не так багато часу.

— Гаразд, — кивнула я.

Аж раптом пролунав звук повідомлення.

*Динь!*

Повідомлення було від невідомого номеру. Від того самого «невідомого»! Моє тіло відразу завмерло, а серце ніби перестало битися.

— Влада? — з тривогою й очікуванням запитав Марк, адже сліпий би помітив мою дивну реакцію.

— О! Мені відписав один знайомий, — сказала я максимально спокійно, однак не впевнена, чи в мене це вийшло. — Він дещо мав прислати. Я на хвилинку, — узявши телефон, я швидко вийшла з кімнати.

Лише спершись на зачинені зсередини двері, я змогла видихнути та відкрити повідомлення.

«Привіт, Владо.

Як тобі розмова із психологом? Не дивуйся, звідки я це знаю. Головне те, що я можу тобі дати.

Вчора ти дотрималась угоди, тому надсилаю тобі адресу на знак винагороди. Я навіть відмітив, як швидко туди дістатися з твого дому. І, говорю відразу, я нічого звідти не забирав.

Та є одне «АЛЕ». За три години туди заскочить поліція. Звісно, через анонімне наведення. Якщо хочеш щось згадати, тобі потрібно вирушати нині.

І не забудь про психолога. Якщо не помиляюся, його звати Марк? Візьми його з собою. Цікаво, що з цього вийде… Він зможе допомогти виправдати тебе, якщо ви все ж таки там затримаєтесь.

Звісно, повідомляти поліцію не можна. Ти ж не хочеш, щоб тебе або твою сім’ю звинуватили в усьому?

І останнє. На місці буде телефон. Це єдине, що я туди доклав. Він буде в тумбі, у столі. Забери його. Через нього я буду надалі тобі допомагати. Що до цього повідомлення, то видали його. Лише Марку можеш показати, але, як говорять, двоє не можуть зберігати таємницю. Однак кому, як не тобі, це знати краще за інших…»

— Три години?! — пошепки прокричала я. — Туди дістатися — вже пів години як мінімум! Будь ти проклятий! — топнула я ногою.

— Усе добре? — спитав Марк.

— Так! Зараз, секунду!

«І навіщо втягувати Марка? Ах! До біса, розбиратись буду потім».

— Марку!

Увійшовши назад до кімнати, я була повна ентузіазму все розповісти, але щось змусило мене передумати. Чи то погляд його сірих очей, чи то ситуація із другом, чи то слова незнайомця про те, що «двоє не можуть зберігати таємницю». Тому я вирішила збрехати йому.

— Я згадала дещо! Скоріше їдьмо, це питання життя та смерті! — я взяла його за руку та потягнула до виходу.

— Стривай.

Марк скинув мою руку залишаючись спокійним, чого не можна було сказати про мене. Лік ішов на секунди!

— Що скаже твій батько? Єн? Спершу розкажи, куди ми прямуємо.

«От дідько... Що робити? І повідомлення я вже видалила, дороги назад немає. І його ставлення до цього трохи дивне…»

— Я згадала підвал або щось типу сховища, де мене, ймовірно, тримали… Точно не знаю. Потрібно негайно туди дістатись! Можливо, ми зможемо упіймати когось!

— Чому не повідомити поліцію? — Марк і надалі залишався спокійним, і навіть голос його не змінився.

«Можливо, це я занадто емоційно реагую?»

— І йти в таке місце вкрай небезпечно. У тебе має бути причина. Інакше я нікуди тебе не пущу, — наполягав він на своєму.

«А? Йому потрібна лише причина? Тоді я дам йому її».

— Гаразд.

Нічого кращого за розповідь одного зі спогадів, де фігурувало коштовне каміння, я вигадати не змогла. Усе зводилося до того, що, можливо, я була замішана в крадіжці, а кращого варіанта, аніж побачити все самій, я не знайшла.

— Якщо я дійсно замішана, тоді сама здамся, а як ні, тоді спокійно все розповім поліції. Самі плюси, чи не так? — жалібно подивилася я на нього. Однак він на це ніяк не відреагував.

«Ну що за каменюка?!»

— Ти розумієш, що якщо ти дійсно будеш замішана, тоді ця спроба може погано позначитися на тобі, — він торкнувся лівою рукою свого обличчя. — Але якщо не допоможу, то ти більшої біди наробиш...

— Тобто ти допоможеш? — з надією я подивилась в його очі. Зрештою, він здався.

— Так, але тільки цього разу. І тільки через друга. Можливо, це дасть великий прогрес у твоєму лікування і я швидше зможу закінчити з тобою сеанси.

Такої прямоти я на очікувала, але мені було байдуже. Я теж не хочу брати участь у всіх цих сеансах, тож можна сказати, що ми допомагаємо одне одному. Однак залишалася ще одна проблема…

— А що ми скажемо Єну? Другий раз Єн може не підтримати мою спробу піти з дому.

— Не хвилюйся, я вже домовлявся, що відвезу тебе сьогодні в одне місце, але плани, як бачиш, у нас змінились, лише суть залишилась тою ж. Скажемо, що ми дійсно були в тому місці й ніхто нічого не дізнається, — хихикнув він, вийшовши першим.

***

— Це тут? — спитав Марк, зупинившись біля старого будинку, навколо якого були лише старі дерева. Він подивився на мене, ніби не вірив, що в цьому місці дійсно було щось подібне.

— Майже. Далі потрібно пішки.

Я повела Марка за собою. Усю дорогу він мовчав. Лише іноді запитував, куди повертати. Я навіть не помітила, як запам'ятала весь шлях. Залишилось всього дві години та одинадцять хвилин до прибуття поліції, а за цей час потрібно було в усьому розібратись.

Дорога зайняла у нас шість хвилин. Якби я не згадала вчорашнє фото, то ми й не знали б, де шукати підвал. Він знаходився біля одного дерева і був дуже добре закиданий листям. Завдяки незграбності Марка, який зачепився об коріння й упав прямо на вхід.

Зрештою, ми витратили на пошуки не більше десяти хвилин.

— Я в порядку! — стряхнувши з себе листя та посміхнувшись, він вказав на вхід. — Завжди знав, що мене притягують таємниці.

Вхід був вузьким, що навіть одній людині потрібно було протискатися боком. Першим увійшов Марк із увімкненим ліхтариком на телефоні.

— Обережно, тут старі сходи, — попередив він одразу, як тільки увійшов. Ніби підтверджуючи, вони видали скрипучий звук і, здавалося, от-от луснуть. Утім, все обійшлося.

Спустившись, ми опинилися в просторій кімнаті, якщо це так можна було назвати. Праворуч був стіл із різною документацією (саме його я бачила у спогаді), а поряд тумба, в якій мав лежати телефон. Ліворуч була накидана купа різного одягу всіх розмірів та форм, а також взуття, що виглядало досить новим.

— Здається мені, що викрадали не лише тебе... — побачивши усе це, прокоментував Марк. Знову таки абсолютно спокійно. Я теж залишалась спокійною, наче була у себе дома.

І дійсно, все виглядало так, ніби власник цього приміщення помішаний на одязі. Або ж це були його трофеї. Тільки щось мені підказувало, що все більш закручено, ніж здається на перший погляд.

Не зволікаючи, я направилась до столу. Тільки як мені непомітно взяти телефон? І де документ про коштовне каміння? Усюди були лише записані параметри тіла та одяг, який найбільше підходить. І скільки б я не шукала щось важливе, то нічого не знаходила. Звісно, робила я це для того, щоб непомітно відкрити тумбу. І, зрештою, в мене вийшло. Залишалося лише упіймати момент, щоб вийняти телефон.

Раптом удача посміхнулася мені. Поки я була зайнята столом, Марк оглядав кімнату. Закінчивши, він хотів підійти до мене, але зачепився курткою об край драбини і знову впав, надавши мені ту саму можливість схопити телефон.

— Вас і справді притягують таємниці, — протягнувши руку, я допомогла йому піднятись, а другою непомітно заховала телефон у кишеню куртки.

— І як? Вдалося щось згадати або перевірити? — навіть зараз він залишався спокійним або лише робив такий вигляд. І ніби це було добре, та водночас дивно. Зрештою, мені було зараз не до цього.

— На жаль, ні. Гадаю, нам краще повернутись і повідомити поліцію.

Спершу я хотіла сюди потрапити, щоб перевірити свої спогади, але нічого нового не згадала. Другою причиною були документи, але їх я теж не знайшла. Тоді залишився лише телефон. Хоча б тут пощастило. Тепер мене більше нічого тут не тримало. Можливо, в нас ще був час, однак хто знав, чи не підставить «невідомий» нас, повідомивши поліцію раніше?

Тільки цей самий «невідомий» наразі єдиний варіант у всьому розібратись, навіть якщо доведеться грати за його правилами.

— Гаразд, ходімо назад. Мені й самому не комфортно тут знаходитись.

Ще раз оглянувши кімнату і не побачивши нічого, що могло допомогти, я пішла вслід за Марком, однак спокійно вибратися нам не вдалося.

— А-а-а-а-а!

— Влада!!

Я лише встигла помітити руку Марка, який намагався мене утримати, однак я все ж впала. Одна зі сходинок виявилася занадто старою і провалилась. Мене відкинуло назад.

Упавши, я відчула щось тепле, що повільно стікало по моїй лівій руці. Біля ліктя був тоненький поріз, що більше змахував на подряпину.

— Тримайся! Я зараз.

Марк побіг вниз до мене і допоміг піднятись.

— Мене, мабуть, теж притягують таємниці, — мовила я, показавши, що все в порядку, але йому було не до цього.

— У тебе рана. Стривай, зараз дам пластир.

— Не треба, до завтра загоїться. Тут усього невеликий поріз.

«А? Звідки я це знаю? Завтра загоїться? Хіба рани так швидко гояться?»

Марк натомість лише дивно подивився на мене. Мабуть, вирішив, що я просто віджартувалася, й почав ритися в кишені.

— Ось, тримай. І ти права, до завтра загоїться, — підіграв він мені, однак його посмішка відрізнялася від усіх попередніх, з’явившись лише на секунду. — Тепер точно загоїться швидше. Пішли, краще тут не затримуватись.

Зрештою, двічі перевіривши сходи, ми пішли звідти. Лише коли ми сіли у машину, Марк, як і я, видихнув із полегшенням та подивився на мене з абсолютно спокійним виразом обличчя.

«Ні, серйозно, як можна залишатися настільки спокійним? Він приймає ліки чи це все звичайне для нього діло?»

— Веселий у нас день, правда? — раптом Марк став радісно посміхатися. — До речі, мені цікаво почути історію, як ти згадала про це місце і чому вибігла посеред сеансу. Можеш починати, — хижо подивився він на мене й завів машину.

Чомусь після цього мені захотілось провалитися крізь крісло, адже правду я вже розповісти не могла і мені нічого не залишалось, як далі продовжувати свою брехню. А як потрібна правдива брехня, тоді її краще змішувати із частинами правди.

— Вчора я написала усім старим знайомим. Декого просила прислати фото зі мною або розповісти історію, яку вони запам'ятали найбільше й один з них сьогодні зробив це. Побачивши фото, я й згадала про це місце...

— Он воно як. Гаразд, — кивнув сам для себе Марк, не ставши розпитувати далі. Ніби знаючи більше, ніж я сама. Утім, якщо він нічого не говорить, хай так і залишається.

***

Повернувшись додому, ми не стали продовжувати сеанс. Марк не захотів розповісти мені про те «цікаве місце», куди ми мали відправитися першочергово. Якщо про це запитуватиме Єн або Артур, то можна відповісти «таємниця» або «їхали спокійними місцями». Щодо підвалу, то він мовчатиме і буде удавати, що нічого не знав. Але це за умови, що впродовж доби я сама все розповім. От тільки «невідомий» сказав не повідомляти нічого поліції. До того ж сам він скоро це зробить за мене.

Я узяла в руки телефон, що видобула в підвалі. Він виявився таким же, як у мене. Паролю не було. Я відразу відкрила «контакти». Там був лише один номер підписаний як «друг». Я спробувала йому написати, але не змогла нічого надіслати чи зателефонувати. Навіть спроба відкрити будь-що на телефоні закінчувалася провалом. Однак коли лишалася всього година до виділених трьох, на цей телефон надійшло повідомлення:

«Ох і важко мені прийшлось після тебе... Залишити стільки слідів... Знадобилось добряче над усім попрацювати, але я вже звик.

Ти вже напевно помітила, що нічого з цим телефоном неможливо зробити. Це задля нашої безпеки. Коли потрібно буде — я даватиму доступ до потрібного. Твоя задача лише слідкувати моїм інструкціям. Звісно, я можу все розповісти, але ти не повіриш. Мені це не вигідно. Не виключено, що це зломить тебе, а цього я нізащо не допущу! До речі, як твоя рука, загоїлась? Я гадав, ти помітиш камеру в куртці. Одначе ти змінилася…

У тебе, напевно, багато запитань і з'явиться ще більше після сьогоднішнього. Тільки наразі головне інше: викрадач Влади. Точніше кажучи, та людина, яка викрала справжню «Владу». Він на волі й точно буде тебе шукати. Я зовсім про нього забув і на вихідних спробую зайнятись цим питанням. Він може в усьому завадити нам, тому я ще напишу завтра, а з пт-нд мене не буде. Тож постарайся до понеділка згадати хоча б щось. Пиши сама собі. Я зможу побачити це і на основі цього допоможу.

До тебе, напевно, прийде детектив. Якщо розкажеш про мене, то зробиш лише собі гірше. Крім цього, на тебе чекає приємна (або ні) новина від нього. Не буду спойлерити, хай буде сюрприз.

Щодо підвалу, то можеш вже про нього розповідати, а Марка я залишу в спокої, раз ти не розповіла нічого про нас. Все ж таки, довіряти іншим ти не стала, як і завжди. Однак, знай, що як тільки він дізнається, то дороги назад не буде. Не будеш же ламати життя чужій людині...

А, стоп, цим ти завжди й займалася, хех. Щасти!»

— Що?! Ламала життя? Приємна новина? Загоїлась рука? Камера? Навіщо все ускладнювати?! Невже не можна все викласти відразу?! І як це може зламати мене? Аргх! Збожеволіти можна! — прокричала я.

Гадала, підвал допоможе мені розібратися хоча б трішки у всьому. Однак виникло тільки більше запитань. Чекати понеділка теж не варіант. Занадто довго й до того часу Марк може щось помітити. Однак розбиратися сама я теж не можу, мені необхідна допомога поза домом. Для цього лишається «Клуб настільних ігор», Дана і невідомий чоловік, який наче подобався мені. е навчання, однак, як я зрозуміла, мене там особливо не шанують. І це також питання: чому? Я жахлива учениця чи це через події в минулому? Або, може, через батька?

«Ні, необхідно робити все помірковано, щоб не привертати уваги. Попрошу Дану дізнатися про навчання та ставлення інших до мене. Заодно з «Клубом настільних ігор» поспілкуюсь. У них неодмінно має щось бути...»

Поставивши собі «цілі» у вигляді невеликих кроків, я відкрила ноутбук та написала Дані:

«Починається моє власне розслідування!»

http://tl.rulate.ru/book/89711/2872009